 Хочу поділитися з вами моїми роздумами і спостереженнями з приводу взаємин на приході між священиком і прихожанами. Це дуже цікава і маловивчена тема. Самотність священика у відносинах з прихожанами - це одна з проблем.
Звичайно, на перший погляд, батюшка купається в увазі, навколо нього юрбою в’ються люди, постійно питають поради, беруть благословення, але по суті він самотній, тому що прихожани, що оточують священика, не можуть вміщати в своїй голові рівності між священиком і мирянами.
Мало хто з мирян знає, що висвячують батюшку в пресвітера, а не в священика, а пресвітер означає «старійшина».
Пресвітер, за своєю суттю - старший серед рівних йому, він такий же брат, якого з пошани до його служіння називають отцем.
У розумінні більшості православних людей, священик займає місце посередника між Богом і людьми. Він ближче до Бога, ніж до людей. І священика потрібно шанувати, а не просто любити, причому шанувати з властивим нашим людям азіатським і разом з тим язичницьким відтінком, тобто з підлесливістю і розчуленням. Таке шанування можна побачити на всякому приході, і саме таке відношення між священиком і прихожанами вважається нормою і навіть традицією в нашій помісній Церкві, більше того, ми навіть гордимося цим, що у нас саме таке відношення до духівництва.
Назвати це шанування любов’ю не можна, тому що «Любов-довготерпелива,любов лагідна,вона не заздрить,любов не чваниться,не надимається,не бешкетує, не шукає свого,не поривається до гніву, не задумує зла,не тішиться коли хтось чинить кривду,радіє правдою,все зносить,в усе вірить,усього надіється,все перетерпить.» (1 Кор.13:4-6).
Шанування священика тягнеться до того моменту, коли священик говорить те, що хочуть чути прихожани. І якщо священик раптом міняється і починає говорити по-іншому або не те, що хочуть чути прихожани, то милість і шанування в одну мить міняються на неприязнь. Зовні священик може навіть нічого не помітити, ніби все як завжди - і усмішки, і шанування, і руки цілують, але як грім серед ясного неба звучить дзвінок по телефону з єпархіального управління і приємний голос в трубці просить отця приїхати для бесіди до владики. На вас, отче, донос; треба розібратися, що ви там творите на своєму приході.
Це явище - така повсякденність, що до цього всі так звикли, що це теж стало нашою традицією. І навіть ніхто не віддає собі звіту в моральності цього вчинку. Взагалі поняття приходської моральності - це окрема тема. Але донести на священика - це з погляду приходської моральності звичайна справа. І що цікаво, донощики так само мило продовжуватимуть посміхатися і просити благословення і вважати, що все нормально, це не гріх, це норма, нічого особистого, ми просто «борці за чистоту православ’я».
Але хто з цих донощиків або взагалі з прихожан хоч раз запитає про те, чому священик змінив політику розвитку приходу, чому він раптом почав говорити кардинально інші слова, що відбулося? Кого цікавить, що відбувається в душі у священика, який впродовж багатьох років трудився на приході, творив Церкву? Всі його труди в одну мить стають нічим. Йому негайно навішують ярлик обновленця або масона - і починається цькування.
Але при цьому зовні це ніяк не виявляється: все ті ж підлесливі посмішки, ті ж лестощі, те ж цілування ручок. Ось в чому виявляється самотність священика.
У нього на приході немає друзів. Немає таких людей, які допоможуть йому розділити цю тяжкість служіння, - хоч би в тому, щоб просто вислухати, просто зрозуміти, просто розділити тяготу самоти.
Ніхто з прихожан наполегливо не бажає бачити в священику просто людину з такими ж слабкостями, неміччю, пристрастями, захопленнями. Про священика завжди всі прихожани судять, що він повинен чи не повинен робити, що йому можна чи не можна, яка повинна бути у нього машина, як має одягатися його дружина, як її лагідно називають, «матушка», і якщо матушка не вписується в систему уявлень приходської моральності, її ненавидять, але при зустрічі так само запобігливо посміхаються, вітаються, а за спиною обговорюють, в що вона одягнена, що купила на ринку або в магазині.
У магазині батюшці потрібно бути особливо обережним, тому що всім дуже цікаво, яку ковбасу чи сир їсть священик і яка вартість цього: якщо дорога ковбаса, кажуть, що піп заївся і їсть не те, що прості люди їдять, якщо ковбаса дешева, то - що жадібний настільки, що нормальну ковбасу купити не може.
Діти священика теж завжди знаходяться під пильною увагою прихожан. Вчителі вважають що діти священика повинні бути з "крилами". Якби якийсь із вчинків вчинила якась інша дитина ,цього і не помітив би ніхто, а тут як же ж діти попа... Реальний приклад з життя. Один багатодітний священик жив в селі в простій двохповерхівці в двокімнатній квартирі зі своїми дітьми. У нього не було ні городу, ні лазні - нічого, без чого життя в селі просто немислиме. Всі, звичайно, жаліли батюшку і радили йому побудувати будинок, але коли батюшка побудував свій будинок, який нічим не відрізнявся від інших будинків, то це стало предметом обурення - і деякі прихожани, не витримавши цього, перестали ходити в храм. Будинок став предметом обговорення і засудження священика на найближчі роки, поки все не затихло.
Проблемою священицького служіння є те, що абсолютно все, що стосується життя священика, обговорюється - причому безжально і в одному тільки напрямі: з метою засудити.
Як хочеться, щоб все було по-іншому, щоб ця затхла атмосфера брехливого лицемірного приходського життя змінилася.
Адже ми всі брати і сестри, а священик - наш старший брат, якого з поваги до його служіння і його духовного досвіду звуть лагідно батюшкою. У всіх нас тече одна кров, якою ми причащаємося із загальної чаші, - кров Христа.
І відносини між нами повинні бути братськими, заснованими не на звичаях і не на благочестивих словах, бо це все перекази людські, які б вони не були благочестиві, а на нелицемірній любові, яка все покриває. Як хочеться, щоб ми всі несли тяготи один одного, тоді ми будемо зв’язані один з одним, будемо єдиним Тілом, глава якого Христос, тому що Він несе всі наші тяготи один.
Він нас любить, Він нам вірить, Він від нас чекає того ж, не дивлячись на те, що немає у нас цього. Він все одно нас любить і вірить.
Як хочеться не бути самотнім в нашій Церкві, щоб ми потребували більше один одного, ніж в юліанському календарі. Щоб ми більше дбали про відродження Євангельського духу і братолюбства, а не модель церковного устрою 17-го століття. Самотність в церкві говорить про те, що церкви немає, тому що церква - це сім’я, а в сім’ї не може бути самотності.
Ми християни - сіль землі, і сила наша в любові один до одного і до всіх.
|
Митрофорний протоієрей Миколай Ковалик. Адреса: вул.Чапаєва 51.тел.2-15-71
