Українська Правосла церква смт Ярмолинці

Темненькая нічка

Православна — Thu, 13 Jan 2011 19:17:05 GMT

Голгофа ...

Православна — Thu, 25 Nov 2010 16:05:13 GMT

Маріє не плач

Православна — Thu, 25 Nov 2010 16:03:37 GMT

Свідок становлення держави: Михайлівському Золотоверхому — 900 років

Православна — Thu, 18 Feb 2010 13:54:03 GMT

У 1108 Київський князь Святополк Ізяславович, онук Ярослава Мудрого, заснував на місці тодішнього Дмитрівського монастиря Михайлівський монастир. Того ж року й розпочалося спорудження монастирського храму, яке тривало до 1113 року. Велична споруда храму була увінчана тільки одним великим куполом, якого згодом оздобили золотом замість традиційного свинцю. Так з'явилася ця назва — Золотоверхий, оскільки це був перший і єдиний у місті свого часу храм з позолоченою банею. Таку ж назву перебрав й увесь монастир, якому належав цей храм.

"Літопис Руський" кілька разів розповідає про події в монастирі і соборі. Переважно це згадки про поховання князів та їх родичів. Зокрема, тут було поховано київських князів Святополка Ізяславовича та його дружину Варвару, Святополка Юрійовича, туровського князя Гліба. А пізніше й митрополитів І.Борецького, І. Конинського та інших сановників.

Перших руйнувань монастирю та собору завдали монголо-татари. Вони пограбували цінності, але головні споруди не знищили вщент. У XVII столітті відновлена споруда собору знову сяяла золотом на вершині Михайлівської гори (тепер — Володимирська гірка). А монастир в цей час вже став великим землевласником. Зокрема, йому належали землі не тільки у Києві, але й у Бородянці, Трипіллі, Мотовилівці та інших селах. До початку ХХ століття монастирський комплекс, не зважаючи на різні негаразди, зокрема пожежі, ставав багатшим і ошатнішим. А собор перетворився на семикупольну величну споруду.

Найбільше лихо за майже 900 років існування Михайлівського Золотоверхого сталося наступного року після голодоморного 33-го. Його, як сором'язливо писали радянські історики, розібрали. А насправді — підірвали і зрівняли із землею, не залишивши й сліду від одного з найдавніших і найшанованіших київських храмів. Від монастиря ж збереглися після розправи над ним радянської влади тільки трапезні палати.

Знищивши Золотоверхий і почавши з Михайлівської гори, очільники сталінського режиму в Україні хотіли облаштовувати тут центр столиці республіки. Першим постав на звільненій території сірий урядовий будинок — той, в якому тепер перебуває міністерство закордонних справ. Далі мало бути щось іще жахливіше.

На плані забудови, який мені випадало бачити, передбачалося повне спустошення великої міської території, зокрема знесення пам'ятника Богдану Хмельницькому і навіть Святої Софії. Замість нього, за задумом горе-архітекторів, мали постати бетонні монстри та помпезні пам'ятники комуністичним вождям. Навіть ортодоксальні радянські вчені та митці підняли свої голоси проти такого дикунства. Їх клопотання та початок війни поклали край подальшому нищенню комуністами святинь. Але Михайлівський Золотоверхий зник вже майже безслідно.

...Кафедральний собор Святої Софії був збудований Ярославом Мудрим з допомогою візантійських майстрів. Вони ж і розписували цей тоді найвидатніший у всій Східній Європі храм. Тут навіть написи на стінах зроблено грецьким алфавітом. А нащадки великого князя вже мали змогу зводити храми з допомогою місцевих майстрів, навчених візантійцями. Тому відмінності в архітектурі та оздобленні Софійського і Михайлівського соборів свідчать про швидкий культурний розвиток Київської Русі після прийняття християнства та об'єднання князівств у єдину державу.

Особливо виразно ця відмінність виявилася у внутрішньому розписі та оздобленні храмів. І, певно, завдяки тому, що з мистецької точки зору розписи Михайлівського вигідно відрізнялися від софійських, частину їх не спіткало нищення. Визнавши мозаїчні фрески Михайлівського Золотоверхого цінними мистецькими творами, комуністичні ідеологи спромоглися вирізати їх перед тим, як зруйнувати стіни і вивезти до московської Третяковської галереї та ленінградського Російського музею. З вирізаних фрагментів стін особливо цінними вважаються мозаїки "Євхаристія", "Дмитро Солунський" та фрескова постать Самуїла. Вони засвідчують майстерність київських художників, відзначаються стилістичною динамічністю і реалізмом, на відміну від застиглих статичних робіт майстрів візантійської школи.

Відомий мистецтвознавець, професор А.Прахов, порівнюючи фрески двох найвизначніших київських соборів, писав: "Ви мимоволі віддасте перевагу Михайлівському зображенню... Постаті виросли і стали стрункі. Стиль вагається, бо в принесені з Візантії форми руська фантазія, опанувавши їх, починає вносити живі спостереження: себто на наших очах починається той органічний творчий процес, що поміг, наприклад, італійцям, скориставшись з того, що дала Візантія, повести шукання... краси зовнішнього і внутрішнього життя далі й далі до феноменального вдосконалення... Століття ХІ для нас було добою навчання, століття ХІІ — початком самостійної художньої діяльності, бо український учень візантійського вчителя вже почав стежити дійсність і вносити свої спостереження в мистецтво". Імена творців цих фресок та мозаїк невідомі, однак, безперечно, що оздоблювали собор місцеві, київські художники, ймовірно, також, що у їх творенні брав участь знаменитий майстер Алімпій, який, до речі, народився у Богуславі. Пам'ятниками саме української культури, зразками українського мистецтва вважаються ці твори і цілком несправедливим було їх вивезення з Києва.

Не інакше, як волею випадку, вдалося врятувати ці зразки давньоруського мистецтва. Вони та ще залишки фундаментів і згадувана трапезна є, так би мовити, справжніми раритетами, які нагадують про попередню 900-літню історію Михайлівського Золотоверхого. Ця історія, на щастя, не закінчилася в жорстокі 30-і роки минулого століття. Собор відбудовано з нагоди тисячоліття хрещення Русі в тому вигляді, який він мав перед знищенням. Відновлена споруда радує нас сьогодні своїм зовнішнім виглядом. Відроджується Михайлівський Золотоверхий і духовно: в соборі відбувається служба Київського Патріархату, при ньому діє духовна академія тощо.

В таких випадках кажуть, ніби час розставляє все на свої місця, аби торжествувала справедливість. Та несправедливо покараний Михайлівський Золотоверхий, здається, й сьогодні сповна не реабілітований. Ті його цінності, які вдалося врятувати, зокрема мозаїки, фрески, розписи стін, не повернуто сповна ні йому, ні Україні. І тому видається, що кращого заходу щодо ініційованого державою відзначення 900-літнього ювілею Михайлівського Золотоверхого, ніж повернення йому пограбованих цінностей, нам важко буде знайти.

Повертаючись знову до 900-річної біографії Михайлівського Золотоверхого, можна зауважити, що постав він тоді, коли після правління Ярослава Мудрого зміцніла Київська Русь, утвердилася наша державність. Зруйнували ж його тоді, коли посилився наступ з метою остаточного позбавлення нашого народу тієї державності. В наш час, коли Українська держава після кількох століть боротьби здобула незалежність, відновлений Михайлівський Золотоверхий нагадує нам про неперервність історичного шляху, про те, що маємо пам'ятати навіть найжорстокіші уроки минулого, аби йти вперед.

Василь ТИМОШЕНКО

Патріарх Мстислав

Православна — Sat, 02 Jan 2010 21:44:03 GMT

Патріа́рх Мстисла́в (у світі: Скрипник Степан Іванович) (*10 квітня 1898, Полтава — †11 червня 1993, Ґрімсбі, Канада) — визначний український церковний діяч, патріарх УАПЦ.

Ранні роки, армія, суспільна праця

Народився у тодішньому центрі українського культурного життя на Лівобережжі — в Полтаві, відвідував Першу Полтавську класичну гімназію, продовжував навчання в офіцерській школі в Оренбурзі.

Військову службу відбув у арміях і Росії, і України — до поранення та відступом з українським військом до Польщі, де його інтерновано у Каліші. Був учасником національно-державних змагань 1917-1921 років, служив старшиною для особливих доручень Головного отамана Симона Петлюри, його рідного дядька.

У міжвоєнний період працював у кооперативних установах Галичини і Волині, належав до провідних членів Волинського українського об’єднання, навчався у Школі політичних наук у Варшаві. У 1930 році, бувши обраний послом до польського сейму, захищав права українців у Польщі. Брав участь у церковному та громадському житті: представляв мирян у єпархіальних радах, став членом Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства "Українська школа” у Рівному. Очолював у 1941 році організацію допомоги та милосердя під назвою Український допомоговий комітет.

Праця на церковній ниві

Обраний заступником голови Холмської єпархіальної ради.

У квітні 1942 був висвячений у ієреї, а 14 травня згідно рішення Собору УАПЦ в Кафедральному Соборі Андрія Первозваного в Києві хіротонізований на єпископа Переяславського.

Заарештований гітлерівцями на українських землях та ув’язнений у тюрмах Чернігова і Прилук, з 1944 жив у Варшаві, згодом — у Словаччині, пізніш — у Німеччині, де очолював єпархії в Гессені, Вюртенберзі.

З 1947 року на північноамериканському континенті, обраний первоієрархом Української греко-православної церкви із титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади.

З 1949 очолив УПЦ в Америці та добився об’єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії.

Збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку: тут знаходяться Консисторія, друкарня, бібліотека, музей, духовна семінарія Святої Софії, церква-пам’ятник мученикам за свободу України, редакція журналу «Українське Православне Слово».

По смерті митрополитів Іоана (в 1971) та Никанора (в 1969) очолив УПЦ в США а також діаспору в Європі та Австралії.

У 1963 і 1971 зустрічався з Константинопольським Патріархом, домагався повернення УПЦ прав, якими вона користувалась до 1686 (екзархат у складі Константинопольського патріархату).

На початку 1976 року виступив на захист українського священика, радянського політичного в’язня, отця Василя Романюка (майбутнього патріарха Володимира), який демонстративно вийшов з-під ієрархії Російської православної церкви і оголосив про перехід до ієрархії УАПЦ.

Підтримував рух в Україні за відродження Української Автокефальної Православної Церкви, який почався в 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України.

Патріарх УАПЦ

На Всеукраїнському Православному Соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю більш як 700 делегатів з усієї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків), Собором затверджено факт утворення УАПЦ і обрано його Патріархом Київським і всієї України.

А вже 18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: став першим Патріархом УАПЦ.

Помер у канадському місті Ґрімсбі. Похований на кладовищі у Саут-Баунд-Бруку, США.

Патріарх Володимир

Православна — Sat, 02 Jan 2010 21:33:12 GMT

Патріарх Володимир (Романюк)

Патріарх Володимир (Романюк) - у миру Романюк Василь Омелянович. Народився 9 грудня 1925 р. в с. Хомчин Косівського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). 1944 р. засуджений сталінським режимом на 10 років ув'язнення за участь у національно-визвольній боротьбі; перебував на копальнях на Колимі (до 1953 р.). 1959 р. закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом - Московську духовну семінарію. 1964-1972 рр. - служив священиком на Івано-Франківщині.

20 січня 1972 р. засуджений на 7 років позбавлення волі та 3 роки заслання за активну правозахисну діяльність та відстоювання прав українських православних віруючих; перебував у таборах Мордовії та Якутії. 1976 р. на засланні проголошує свій перехід до Української Автокефальної Православної Церкви. Продовжував правозахисну діяльність; 1979 р. увійшов до Української Гельсінської Групи.

Після відбуття заслання емігрує на Захід, де здійснює служіння та читає лекції про Українську Церкву. 1984 р. за самовіддане служіння українському православ'ю єрарх УПЦ у США владика Андрій нагородив його вищою для священиків церковною нагородою - митрою.

1990 р. повертається в Україну; 28 квітня 1990 р. прийняв чернечий постриг і возведений у сан архимандрита з чернечим ім'ям Володимир; вже 29 квітня прийняв архиєрейське свячення з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського. Став одним із провідників за утворення помісної Української Православної Церкви з Київським Патріархом на чолі.

1991 р. очолив місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконував обов'язки вікарія Київської єпархії з титулом архиєпископа Білоцерківського.

1992 р. був серед засновників Української Православної Церкви Київського патріархату; 17 лютого 1993 р. призначений архиєпископом Львівським і Сокальським. По смерті Патріарха Мстислава став місцеблюстителем патріаршого престолу УПЦ КП (14 червня 1993 р.) та піднесений до сану митрополита. Всеукраїнський Православний Собор УПЦ КП 21 жовтня 1993 р. обрав його Предстоятелем УПЦ КП із титулом Патріарха Київського та всієї Руси-України; інтронізація відбулася 24 жовтня у Софіївському соборі Києва.

Знайдений мертвим 14 липня 1995 р. за нез'ясованих обставин. При спробі його поховання у Софіївському соборі була спровокована сутичка між представниками УПЦ КП, духовенством і вірними Української Православної Церкви (Московського патріархату) та представниками силових структур. У результаті без офіційного дозволу захоронений біля головного входу до Святої Софії.

Патріарх Філарет

Православна — Sat, 02 Jan 2010 21:24:28 GMT

Філарет (в миру Михайло Денисенко), Патріарх Київський і всієї Руси-України, Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату - народився 23 сiчня 1929 року в с. Благодатне на Донбасі.

1948 р. після успішного закінчення Одеської духовної семінарії зарахований студентом Московської духовної академії. 1 січня 1950 р. прийняв чернечий постриг з ім'ям Філарет, а 15 січня ц.р. висвячений Патріархом Алексієм І в єродиякони. 1952 р. на свято Пресвятої Трійці став єромонахом.

1952 р. захистив дисертацію з богослов'я "Вчення про відкуплення святих отців ІV століття - Афанасія Великого і Григорія Богослова". 1953 р. призначений доцентом Академії і Семінарії. Був інспектором спочатку Саратовської, а потім Київської духовних семінарій. 12 липня 1958 р. підвищений до сану архимандрита і призначений ректором Київської духовної семінарії.

1960 р. під час чергової хвилі переслідування Церкви комуністичним режимом ліквідовано Київську семінарію, а архимандрит Філарет стає керуючим справами Київського екзархату і настоятелем Володимирського собору в Києві. З травня 1961 р. по січень 1962 р. був настоятелем Олександро-Невського храму-подвір'я в Олександрії (Єгипет).

У лютому 1962 р. архимандрит Філарет висвячений на єпископа і призначений єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії. На той час митрополитом Ленінградським був Никодим (Ротов), відомий полагодженням стосунків Російської Православної Церкви зі Святішим Престолом. Єпископу-помічнику Філарету було також доручено тимчасово керувати Ризькою єпархією.

У тому ж 1962 р. владику Філарета призначено вікарієм Середньо-Європейського екзархату, а незабаром - єпископом Віденським і Австрійським. Про ці часи він згадує, як найбільш спокійні. За його правління було оновлено російський православний храм у Відні, організовано релігійне життя громади, яка складалася насамперед зі старої і нової еміграції.

Незабаром Філарет повертається до Москви з призначенням на єпископа Дмитровського, вікарія Московської єпархії і ректора Московської духовної академії. Його стараннями академія виросла як науковий і навчальний заклад, що не сподобалося комуністичній владі, і його було відправлено до Києва очолити екзархат (1966 р.).

25 лютого 1968 р. Філарет підвищений до сану митрополита. На той час саме в Україні було 60% парафіяльних громад РПЦ. Тому радянська влада уважно слідкувала за релігійним життям в республіці. Владика Філарет від початку був попереджений органами держбезпеки про неприпустимість активної церковної діяльності. Не дивлячись на це новий екзарх активно відвідує єпархії і монастирі, відновлює церковне видавництво українською мовою. Здійснено україномовний переклад Нового Завіту, видано молитослов церковнослов'янською мовою в українському фонетичному варіанті. За таку свою діяльність митрополит Філарет нагороджений найвищими церковними відзнаками Московської патріархії та інших Православних Церков. 1971 р. Патріарх Пімен надав йому право носити одночасно дві панагії.

Митрополит Філарет був залучений до зовнішньоцерковних і зовнішньополітичних відносин Московської патріархії. Як представник РПЦ, він відвідав близько 100 країн світу, брав участь та очолював делегації від РПЦ на міжнародних конференціях, засіданнях Всесвітньої Ради Церков. 1977 р. став членом Всесвітньої Ради Миру; у квітні 1978 р. обраний віце-президентом Всехристиянського Мирного Конгресу. Миротворча діяльність Митрополита Філарета була відзначена на міжнародному рівні. Поряд з тим, він здобуває визнання у світі як богослов, проповідник.

Митрополит Філарет очолив оргкомітет з відзначення 1000-ліття хрещення Руси. Використавши зміну політичного курсу в Радянському Союзі і прихильне ставлення до Церкви комуністичного лідера Михайла Горбачова, добився повернення РПЦ Свято-Данилового монастиря в Москві під резиденцію Патріарха і часткового повернення Київської Свято-Печерської лаври.

На кінець 80-х рр. митрополит Філарет займав одне з чільних місць у РПЦ. Не випадково його у травні 1990 р. після смерті Патріарха Пімена Священний Синод таємним голосуванням обирає місцеблюстителем патріаршого престолу, що було вагомим кроком до майбутнього обрання вже Патріархом. Це викликало переполох серед російського єпископату, невдоволеного владними амбіціями владики Філарета, а ще більше обуреного тим, що українець може стати Московським Патріархом. Як результат, митрополит Київський не зайняв навіть друге місце за кількістю голосів під час патріарших виборів на Помісному Соборі РПЦ 7-8 червня 1990 р. Невдоволений такими виборами, Філарет повертається в Україну. На той час Київський екзархат вже було перейменовано в Українську Православну Церкву.

Йому вдається переконати Священний Синод РПЦ, що за нових політичних обставин і, насамперед, через відновлення діяльності Української Греко-Католицької Церкви та відродження Української Автокефальної Православної Церкви, УПЦ необхідно надати особливі автономні права. Архиєрейський Собор РПЦ 25-27 жовтня 1990 р. надає УПЦ статус незалежної і самостійної в управлінні. 26 жовтня 1990 р. Патріарх Алексій ІІ, особисто вручаючи в соборі св. Софії в Києві грамоту про статутне становище УПЦ, наголосив на необхідності збереження цілісності РПЦ.

Після невдалого державного путчу в СРСР і проголошення Верховною Радою незалежності України митрополит Філарет бере рішучий курс на відділення УПЦ від РПЦ. 1-3 листопада 1991 р. в Києві відбувся Помісний Собор УПЦ, який проголосив автокефалію. Митрополит на основі рішень Собору звернувся до Патріарха Алексія з проханням надати канонічну автокефалію УПЦ.

Московська патріархія відреагувала негативно на таке прохання, вбачаючи його головним ініціатором саме митрополита Філарета. У мас-медіах проти нього розпочинається пропаганда, висуваються звинувачення у співпраці з КДБ. Внаслідок такої пропаганди від владики Філарета відсторонилася більшість єрархів та вірних УПЦ.

На початок квітня 1992 р. до Москви був скликаний Архиєрейський Собор РПЦ, на якому питання про автокефалію було відкладено. Натомість, митрополита Філарета піддано жорсткій критиці за розкольницьку діяльність, він покаявся і пообіцяв після повернення до Києва скликати Архиєрейський Собор УПЦ і зректися первоєрархства в УПЦ. Але в Києві він відмовився від своєї обіцянки, заявивши, що її зробив під тиском, а сам Архиєрейський Собор в Москві назвав неканонічним. Тоді Патріарх Алексій ІІ ще раз закликав митрополита Філарета зректися влади, але відповіді не було. Тому патріархія заборонила йому діяти в якості Предстоятеля УПЦ, рукоположити архиєреїв, видавати звернення і накази. Група єрархів УПЦ скликає до Харкова 27 травня Собор, на якому 18 присутніх з 20 існуючих українських єпископів звільнили митрополита Філарета від обов'язків Предстоятеля УПЦ і заборонили йому священослужити. Новим Предстоятелем УПЦ обрано владику Володимира (Сабодана), митрополита Ростовського і Новочеркаського.

У відповідь митрополит Філарет збирає своїх прихильників, насамперед серед галицького духовенства та мирян. В Києві за ним залишався лише Володимирський собор і ще один храм. Заручившись активною підтримкою націонал-демократичних політичних кіл і особистою прихильністю Президента України Леоніда Кравчука, владика Філарет проводить 25 червня 1992 р. Всеукраїнський Православний Собор, на якому відбулося об'єднання УАПЦ з частиною УПЦ в нову структуру - УПЦ КП. Сам митрополит став заступником Предстоятеля УПЦ КП Патріарха Мстислава, хоча реально саме в його руках було зосереджено всю повноту влади у Церкві.

Після смерті Патріарха Мстислава 1993 р. наступним Предстоятелем УПЦ КП стає Патріарх Володимир (Романюк), а митрополит Філарет зберігає за собою посаду заступника. Через важкий стан здоров'я владики Володимира управління УПЦ КП зосереджується в руках Філарета.

На президентських виборах 1994 р. митрополит Філарет підтримав Президента Леоніда Кравчука, який зазнав поразки. В результаті владика втратив підтримку у вищих колах влади, оскільки новий Президент Леонід Кучма чітко підтримував УПЦ (Московського патріархату). Тому митрополит зайняв опозиційну щодо влади позицію.

Після раптової смерті Патріарха Володимира 14 липня 1995 р. владика Філарет був єдиною кандидатурою на його наступника. 22 жовтня 1995 р. відбулася його інтронізація на Патріарха Київського і всієї Руси-України. Після очолення УПЦ КП йому вдалося покращити свої стосунки з вищою державною владою, але все ж вони не були такими теплими, як за попереднього Президента.

У лютому 1997 р. Архиєрейський Собор РПЦ проголошує анафему Патріарху Філарету. Священний Синод УПЦ КП відреагував короткою заявою, в якій говориться, що така анафема від РПЦ не має канонічної сили над Предстоятелем УПЦ КП.

У тому ж 1997 р за інціативи Патріарха Філарета та Указом Президента України Леоніда Кучми розпочалося відродження Золотоверхого Михайлівського Собору в Києві.

Протягом 1998 р. Предстоятель УПЦ КП провів візитацію своїх єпархій. У жовтні-листопаді він здійснив візит до США. В результаті цього візиту частина українських православних парафій в США та Канаді перейшла під омофор УПЦ КП, що викликало конфлікт між Патріархом Філаретом і українськими православними єрархами в діаспорі.

1999 р. УПЦ КП на чолі з владикою Філаретом підтримала на президентських виборах Леоніда Кучму, що сприяло їх зближенню та певним змінам в політиці Президента України в церковній сфері. Того ж року Патріарх Філарет отримав з рук Президента орден Ярослава Мудрого V ступеня.

В останні роки Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет бере активну участь в суспільно-політичному житті країни, підтримуючи націонал-демократичні та націонал-радикальні сили. Він зайняв категоричну позицію в питанні об'єднання українського православ'я, вважаючи, що УПЦ КП має лягти в основу помісної національної Церкви, а себе він бачить її найбільш відповідним на даний час главою. В одному з інтерв'ю Патріарх Філарет назвав національну помісну Церкву складовою національної ідеології України.

2000 р. вийшли в світ перші томи повного зібрання послань і проповідей Предстоятеля УПЦ КП. З неприхованою прихильністю до Патріарха Філарета ставиться ряд українських загальнодержавних та регіональних видань, зокрема газети "Україна молода", "Вечірній Київ". У своєму виступі на Помісному Соборі УПЦ КП у січні 2001 р. виклав основи соціальної доктрини УПЦ КП.

Патріарх Філарет підтримав візит Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну, взяв участь у зустрічі Святішого Отця з членами Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій.

Наприкінці 2003 р. був членом-засновником Наради представників християнських Церков України.

З нагоди 75-річчя від дня народження 23 січня 2004 р. нагороджений Президентом України орденом князя Ярослава Мудрого 3-го ступеня.

15 липня 2004 року у стінах Михайлівського Золотоверхого монастиря відбувся Помісний Собор, на якому Святійший Патріарх стисло підсумував здобутки УПЦ Київського Патріархату за дев'ятирічний період, показавши динаміку її зростання, накреслив перспективи на майбутнє. Собор канонізував преподобних Іова (1550 - 1621) і Феодосія (друга пол. ХVI ст. - 1629) Манявських та святителя Арсенія Мацієвича (1697 - 1772), митрополита Ростовського.

З 24 по 26 липня 2005 р. Патріарх Філарет перебував з візитом в м. Тріполі (Лівія), де в рамках конференції Асоціації Всесвітнього Ісламського Заклику мав зустрічі з ісламськими діячами, а також з представниками римо-католицької і коптської громад.

13 травня 2006 року рішенням Священного Синоду під головуванням Святішого Патріарха і всієї Руси-України Філарета взято курс на реформу освіти в духовних навчальних закладах Української Православної Церкви Київського Патріархату. Плідно функціонують Київська і Львівська Православні Богословські Академії, семінарії у Луцьку та Рівному, Богословський інститут в Івано-Франківську, Теологічне відділення Філософсько-Теологічного факультету Чернівецького Національного Університету.

В 2006 році Президент України Віктор Ющенко нагородив Святійшого Патріарха Філарета Орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеню.

15 квітня 2007 року під головуванням Святійшого Патріарха Філарета відбувся Архиєрейський Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, одним з основних рішень якого було прийняття Історико-канонічної Декларації «Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква».

З нагоди ювілею 900-ліття Михайлівського Золотоверхого монастиря та відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Руси-України Святійший Патріарх Філарет 11 липня 2008 року очолив Помісний Собор Церкви, а 19 липня 2008 р. на Михайлівській площі у Києві – урочисту Божественну літургію.

В 2008 році Президент України Віктор Ющенко нагородив Святійшого Патріарха Філарета Орденом Ярослава Мудрого І ступеню.

В 2009 році Президент України Віктор Ющенко нагородив Святійшого Патріарха Філарета Орденом Свободи.