Це свято - головне з усіх свят на честь святих ангелів. У просторіччі він іменується Михайловим днем і дуже шанується віруючими людьми. Собор - возз'єднання, спільнота всіх святих ангелів на чолі з Михаїлом Архистратигом, які все разом і одноголосно славлять Святу Трійцю, одностайно служать Богові. Архистратиг Михаїл - вождь Небесних Сил, на іконах його зображують у грізному і войовничий вигляді: на голові шолом, у руці - меч або спис. Під ногами - уражений ним дракон. З ким же воює цей відважний ватажок? Ми знаємо, що весь ангельський світ, створений ще до створення людини і всього видимого світу, був наділений великими досконалостями і дарами. Ангели, подібно до людей, мали вільну волю. Вони могли зловживати цією свободою волі і впасти в гріх. Це і відбулося з одним з верховних ангелів - Денницею, який відкрив у собі джерело зла і гордості і повстав проти свого Творця. Духовний світ похитнувся і частина ангелів пішла за Денницею. У цей момент з ангельської спільноти виступив Архистратиг Михаїл і вимовив: «Ніхто як Бог!», - Звертаючись з цим закликом до всіх ангелів. Цими словами він показав, що визнає тільки одного Єдиного Бога, Творця і Володаря усього всесвіту. Боротьба була важкою, бо Денниця був наділений великими достоїнствами. Але сили добра перемогли, і Денниця був скинутий з неба з усіма своїми послідовниками. А Архангел Михаїл утвердився як вождь усього ангельського світу, вірного Богові. 

З тих пір в руках Архістратига меч, тому що сатана, скинутий з неба, не заспокоюється. Впалим ангелам не дозволено проникати до вищих областей світобудови і, тому, всю свою лють вони спрямували на людей, і в першу чергу на віруючих в Бога. Михаїл не перестає воювати з ангелами зла і темряви, захищаючи вірних чад Божих від їх підступів. І ми повинні радіти, що маємо такого відважного захисника - переможного вождя Небесних Сил. Потрібно пам'ятати, що його охоронний меч буде завжди за нас, якщо тільки ми не вступимо в союз з тим, з ким бореться Архістратиг Михаїл. ... Читати далі »

   Святий великомученик Дмитрій Солунський був сином римського проконсула у Фессалоніках (сучасна назва Салоніки, словянська назва-Солунь). Йшло уже третє століття християнства, римське язичництво, духовно зломане і переможене життям мучеників і сповідників Розпятого Спасителя, посилювало гоніння. Батько й мати св. Дмитрія були тайними християнами. В таємній домашній церкві, яка була в домі проконсула, хлопчик був охрещений. Дмитрій одержав християнське виховання. Коли помер батько, а Дмитрій став уже повнолітнім, імператор Галерій Максиміан, який вступив на престол в 305 році, викликав його до себе і переконавшись в його освіті і військово-адміністративних здібностях, призначив на місце батька проконсулом Фессалонікійської області. Головне завдання, поставлене перед молодим стратегом, полягало в обороні міста від варварів і знищенні християнства.   Цікаво, що серед варварів, які несли загрозу римлянам, важливе місце посідали наші предки словяни, які радо оселювались на Фессалонікійськім півострові. Існує думка, що родичі Дмитрія були словянського походження. Щодо християн, то воля імператора була висловлена однозначно: "Посилай на смерть кожного, хто призиває імя Розпятого". Імператор навіть не мав підозри, призначаючи Дмитрія, яку широку дорогу відкриває Дмитрію для сповідування християнських подвигів.Прийнявши призначення, Дмитрій повертається в Фессалоніки і відразу, в той самий день, заявляє, що він християнин, і перед усіма прославив Господа Нашого Ісуса Христа. Замість того, щоб переслідувати християн, він став відкрито навчати мешканців міста християнській вірі і викорінювати ідолопоклонство та поганські звичаї. Автор життя святого Дмитрія Метафраст каже, що він став для Фессалонік у своїй безмежній вірності Спасителю "другим апостолом Павлом", бо саме "апостол народів" колись заснував в цьому місці першу громаду віруючих (1 Сол., 2 Фес.), Святому Дмитрію Провидіння Боже визначило шлях піти за святим апостолом Павлом, наслідуючи мученицьку його кончину. ... Читати далі »

Коли помирає близька нам людина, то ми починаємо піклуватись про виготовлення домовини, влаштовуємо поминальні трапези, піклуємось про організацію похорону. Тільки інколи ми ставимо собі питання: „а що найперше потрібно померлому?” Відповідь одна – перш за все необхідна молитва. Нагою людина народжується на світ, і так само в убогості повертається в лоно землі. І ми знаємо, що після смерті тіла, душа або наслідує вічне блаженство, або відходить на вічні муки. Але все це залежить від того, як людина прожила своє земне життя. 

Одне із сім діл тілесного милосердя є „померлого поховати”. Тому похорон потрібно звершувати на третій день після смерті, і краще, якщо молитва звершується в церкві та цвинтарі (кладовище). 

В Церкві здійснюються такі служби за померлих: панахиди, літія, парастас та Літургія.   ... Читати далі »

Хочу поділитися з вами моїми роздумами і спостереженнями з приводу взаємин на приході між священиком і прихожанами. Це дуже цікава і маловивчена тема. Самотність священика у відносинах з прихожанами - це одна з проблем. 

Звичайно, на перший погляд, батюшка купається в увазі, навколо нього юрбою в’ються люди, постійно питають поради, беруть благословення, але по суті він самотній, тому що прихожани, що оточують священика, не можуть вміщати в своїй голові рівності між священиком і мирянами.

Мало хто з мирян знає, що висвячують батюшку в пресвітера, а не в священика, а пресвітер означає «старійшина». 

Пресвітер, за своєю суттю - старший серед рівних йому, він такий же брат, якого з пошани до його служіння називають отцем. 

У розумінні більшості православних людей, священик займає місце посередника між Богом і людьми. Він ближче до Бога, ніж до людей. І священика потрібно шанувати, а не просто любити, причому шанувати з властивим нашим людям азіатським і разом з тим язичницьким відтінком, тобто з підлесливістю і розчуленням. Таке шанування можна побачити на всякому приході, і саме таке відношення між священиком і прихожанами вважається нормою і навіть традицією в нашій помісній Церкві, більше того, ми навіть гордимося цим, що у нас саме таке відношення до духівництва. 

Назвати це шанування любов’ю не можна, тому що «Любов-довготерпелива,любов лагідна,вона не заздрить,любов не чваниться,не надимається,не бешкетує, не шукає свого,не поривається до гніву, не задумує зла,не тішиться коли хтось чинить кривду,радіє правдою,все зносить,в усе вірить,усього надіється,все перетерпить.» (1 Кор.13:4-6).  ... Читати далі »

                

                                                                                                                                              

  У 903 році грецька імперія перебувала у великій небезпеці. На столицю Царгород (Константинополь, нині Стамбул) напало вороже військо сарацинів (сарацини — нащадки Сари, дружини Авраама, а точніше — Сариної невільниці, Агарі, яка народила Авраамові сина Ізмаїла, який став родоначальником арабів). Народ щиросердо молився до Господа та Пресвятої Богородиці про заступництво. І під час палкої молитви на всенічному богослужінні у Влахернському храмі, що над Чорним морем, сталося диво... 

  Церковний переказ так розповідає про цю подію. Серед молільників була людина, угодна Богові — святий Андрій Юродивий, а також його учень, святий Єпіфаній. Вони стояли перед іконостасом і слізно молилися за спасіння міста й усієї країни. Раптом, піднявши очі до неба, побачили Пречисту Діву в оточенні ангелів, пророків та апостолів. Вона молила Бога про спасіння світу, і своїм омофором осіняла, покривала вірних на знак того, що бере народ під свою опіку. 

  Омофор — це довгий, широкий і стрічкоподібний плат. Грецьке «омофор» — наплічник. Він є частиною облачення єпископа. Омофор прикрашений хрестами й покладається на плечі архієрея, нагадуючи йому, що він повинен турбуватися про спасіння заблудлих, подібно до євангельського доброго пастиря, який, відшукавши пропалу вівцю, несе її додому на своїх плечах.

  У Влахернському храмі святі мужі довго споглядали на чудесне явлення і повідомили всім цю радісну звістку. І справді, незабаром сарацини були переможені, і Церква встановила святкувати це диво в день, коли воно сталося, тобто 1 жовтня. Від греків його перейняли й ми, і святкуємо свято Покрови Пресвятої Богородиці та Пріснодіви Марії 14 жовтня (за новим стилем).

  Чому ми звертаємося до Пресвятої Богородиці з молитвою про заступництво, про покровительство? Адже сказано в Писанні, що немає іншого посередника між Богом та людьми, окрім Ісуса Христа? Дійсно, так. Але, як сказав апостол Яків у своєму соборному посланні: «Дуже могутня ревна молитва праведного!» І коли нам тяжко, коли дух наш занеміг — ми звертаємося до праведних братів чи сестер наших по вірі: «Брате Іване, або сестро Надіє, помолися за мене до Господа!» І молитва віри праведників оздоровляє нас, недужих, і Господь підіймає нас, а коли ми гріхи були учинили, то вони нам прощаються. І якщо таку велику силу має молитва братів наших по вірі, то наскільки ж сильнішою є молитва за нас, немічних, Пресвятої Богородиці! Наскільки ближче вона до Господа, коли праведність її така повна, така безмежна, що Світло від Світла, Бог Істинний від Бога Істинного, Господь наш Ісус Христос зволив втілитися від неї і Духа Святого!

  Ми віруємо що Богородиця, «чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів», перебуває з Господом на небі — у сфері Духа, на небі духовному, разом зі святими ангелами Божими. Віруємо, що після короткого успіння свого вона, наче сон, струсила з очей мертвотність гробу, і побачила безсмертне життя та Господнюю славу. Віруємо, що серце її для всіх відкрите, що чує вона наші палкі молитви і, будучи святою й праведною, молиться до Сина свого, Господа нашого Ісуса Христа за нас, грішних. Віруємо, звертаючись до неї, що не своєю силою спасає вона нас, але Господь по молитвах її і по вірі нашій спасає. І линуть під храмовим склепінням слова святкового акафісту: «Радуйся, Радосте наша! Покрий нас від усякого зла чесним твоїм омофором...».

                                                                                                 

     Йшла по дорозі людина і побачила на асфальті натільний хрестик. Вона нахилилася і підняла знахідку.      Хрестик був стародавній, срібний. Тільки ось вушко для шнурочка зламалося. Тому, напевно, і загубився.    Перехожий озирнувся навкруги. Поруч стояв невеликий будиночок літньої вдови. Хвіртка була прочинена.  Людина подумала і поклала хрестик їй на ґанок: може, це вона його загубила. 

  Через якийсь час прийшла господарка будиночка. Витягла ключ від дверей і вже хотіла встромити його в    замкову шпарину, як погляд упав на хрестик біля дверей. Вона ахнула і вхопилася рукою за серце. “Хто ж це  мені підкинув?! Смерті моєї хочуть! Зумисне підкинули заговорений хрестик! Що ж тепер робити?” - усі ці думки  вихором промайнули в її голові. Жінка підібрала в дворі стару ганчірку й обережно, наче отруйну змію, узяла  нею хрестик, щоб не торкнутися до нього. Тримаючи його у витягнутій руці, побігла до священика. 

“Панотче, лихо!”, – заволала бабуся, угледівши священика, що вовтузився на клумбі з квітами. Вона кинулася до нього і, розгорнувши брудну ганчірку, показала хрестик. Захлинаючись словами, розповіла про знахідку. “Не інакше, як хтось із моїх недоброзичлевців проти мене чаклує”, - завершила свою розповідь. 

Священик глибоко зітхнув і, сумно глянувши на парафіянку, промовив: “Це нісенітниця!.. Ви в Бога вірите? У церкву ходите? Сповідаєтеся, причащаєтеся? Чого ж боїтесь?! Ніхто нічого поганого вам скоїти не зможе, якщо самі собі власним марновірством не нашкодите”. І додав: “Дайте мені цей хрестик, якщо так його боїтеся”. 

Напутні слова священика, здавалося, вплинули. Вдові стало соромно через свій страх. “Простіть, панотче мене, дурну. Скільки разів ви мені говорили... Простіть”. І, загорнувши хрестик у ту ж ганчірку, пішла додому. ... Читати далі »

 

Коли священику будеш тільки скаржитись на своє життя і не слухати його настанов, то він для тебе стане простим слухачем твоїх життєвих проблем.

Коли у нього просити пораду і не просити заступництво через молитву, то він для тебе стане звичайною розумною людиною.

Коли його будеш слухати лише з цікавості і захоплюватися красномовством, коли будеш захоплюватися красою його співу і богослужбового одягу, то він для тебе стане народним артистом.
Коли будеш просто розказувати про свої недоліки і свої проблеми життя, а не будеш сповідатися в своїх гріхах, то він стане для тебе звичайним психологом.

Коли будеш осуджувати людей у його присутності чи то на духовній розмові викривати хиби інших людей, на сповіді скаржитись на інших, то він стане для тебе співучасником гріха.

Коли на нього звалювати організаційні обов’язки, то він стане для тебе соціальним працівником.

Коли будеш його допитуватися про різні політичні події, про сучасні винаходи, про прем’єри нових фільмів, то він зробить все можливе, щоб дати тобі відповідь, але пам’ятай, що цей час міг би бути використаний ним на духовні речі.

Коли з ним домовляєшся за ціну молитов, то привчаєш його ставитися до Божого служіння, як до працівника ритуальних послуг.

Коли не ставишся до нього з повагою, через те, що це Божий слуга – ти просто зневажаєш і самого Бога.

Коли просто подаєш руку, щоб привітатися і не просиш благословення, позбавляєш себе нагоди отримати Божу ласку.

Коли він провинився і ти не молишся за його навернення, а поширюєш погану славу про нього, то цим викривається твоє зло до Бога через його слугу.

Ось так. Тому, не дивуйся, якщо ти з часом не будеш бачити у священику священика. І не докоряй йому, що він такий. Він просто хотів бути тобі потрібним. Хотів допомогти тобі у житті. Прости йому, що він не мав мужності сказати, що у його житті на першому місці є Бог і служіння Йому.

Допоможи йому, поки ще не пізно. Допоможи йому бути духовним священиком, а не знавцем матеріального світу. Посланцем від Бога для спасіння людських душ, а не служителем ритуальних обрядів.

Як саме? Хм … може почни з того, що покажи йому, що він найперше потрібний тобі в духовному житті. При наступній зустрічі попроси його про молитву… почни з цього...

ВІРА НАДІЯ ТА ЛЮБОВ

Ти – найщасливіша людина в світі, бо знайшла своє єдине й неповторне кохання. Але не все так просто, як здається на перший погляд. Скільки тобі довелося втратити нервів, сил, енергії, скільки всього довелося пережити, борючись за своє щастя, знаєш лише ти. Здається, все вже позаду, вже все добре. Ти щаслива. Посмішка не зникає з твого обличчя. Відтепер вона буде завжди на твоїх рум’яних щічках. Від одного його погляду твоє серце завмирає. Світ для тебе стає кращим і ти бачиш в ньому тільки двох людей, які кохають один одного до безтями і серця яких б’ються в один такт. Інші люди для тебе – інший вимір, інший світ. Ти тонеш у своїх думках. Слова для тебе не мають ніякого значення, бо все найцінніше криється у твоєму серці.

Тоді, коли ми зустрілися з нею, вона просто сіяла від щастя, її очі сяяли. Ми сиділи в маленькій, затишній кав’ярні у центрі міста і вона промовила ці слова: “Я виходжу заміж. Скоро я стану його дружиною. І ми зможемо жити разом до кінця наших днів, до глибокої старості. Він для мене найкраще, що тільки може бути у житті людини. Людина заради якої я готова віддати навіть життя.” Відвідувачі кав’ярні, які сиділи поряд, лише дивилися на неї і слухали роззявивши рота. Напевне, вони думали: “Боже, яка вона щаслива!”

Осінь. Вона так хотіла, щоб весілля було саме в цю пору року. Мріяла про це все своє життя, і зараз, вона одягає весільну сукню. На вулиці опадає пожовкле листя. Для них грає весільний марш. Вони обмінюються обручками і присягають кохати один одного вічно, жити в парі, доки смерть не розлучить. 
А батьки стоять в залі і плачуть. У голові промайнуло запитання, чому вони плачуть, це ж весілля, а не похорони? Сьогодні треба радіти! Та я не розуміла, на скільки наше життя може бути не передбачуваним. Які сюрпризи воно може принести нам завтра.
Гості, рідні та всі друзі називали цю подію “весіллям року”. Адже такого гарного весілля ніхто ще з роду не бачив. Молодята кружляли в ніжному вальсі, як двоє прекрасних лебедів. Вони кохали один одного щиро, вірно та тривожно. Це могла б бути найщасливіша подружня пара. У них було все: будинок, хороша робота, повага та найголовніше – кохання. Але одного дня життя нам щось дарує, а іншого – може відібрати найцінніше. 
Майже пів року вони жили, мов у казці. Та морозного, різдвяного ранку, вона прокинулась поряд з холодним тілом свого любого чоловіка, його серце вже не билося. Чому він пішов з життя? Чому його вже немає поряд? І як мені жити далі? Як жити без нього? 

Вона ридала, не могла навіть піднятися на ноги. Марніла на очах. Попрощалась з ним в останнє і труну забили цвяхами. Всі думали, що вона не витримає такого удару. Адже так кохала, була така щаслива і в одну мить все розбилось об гранітну скелю смерті. Щодня питала себе: “Чим я так завинила перед тобою, Боже? Спочатку ти забрав моїх батьків. Потім подарував зустріч з ним. А зараз забрав і його. Чому?” 

Ми знаходимо і втрачаємо. Та коли втрачаєш дорогу серцю людину це – не порівняти ні з чим. Вчора вони ще розмовляли про те, як назвати майбутню дитинку, а сьогодні його вже нема. Та ти розумієш, що повинна жити хоча б заради того, що носиш під серцем частинку його, ваше майбутнє дитя. 
Світ став пустим. Здається, кругом тебе пітьма і ти нічого не бачиш. 

Ніколи до цього я не замислювалася над тим, яким короткочасним та не передбачуваним може бути наше життя. Ми не знаємо скільки у нас є часу на цьому світі. Ми не знаємо, що на нас чекає завтра. Ми переживаємо в зв’язку з тою ситуацією, яка склалася у нашій країні. Та зараз, я зрозуміла, що це нічого не варте, бо у житті є важливіші речі. Не варто переживати про те, що ти втратив роботу, бо завтра можна знайти іншу. Не варто переживати, що ти не склав іспит, його можна скласти заново. Не варто переживати, що ти не можеш купити собі будинок, машину, чи якусь іншу річ. Хоча це і ніщо в порівнянні з втратою дорогої серцю людини, але життя триває!

Вона зуміла перебороти слід від гіркого подарунку долі. Зараз, на небі засяяла нова зірка і моя знайома ніжно пригортає до грудей свого синочка і каже: “Боже, яке це щастя чути перший плач рідної дитини”. Його назвали іменем батька і це маленьке чорнооке створіння весь час нагадуватиме про щире та вірне кохання своїх батьків. І вже заради цього варто жити!
 



© Copyright: Наталія Донська, 2006