Люди особливо поблажливі до себе часто говорять, мовляв, для чого ходити до церкви, якщо Бог в душі? 

Чи не надто сміливе твердження, що Бог є в душі, коли людина сама виганяє його, ігноруючи Його ж прохання про кров і тіло, про спогад під час Страстної вечері у Черверг перед розп'яттям?

Чи не той бог, що дияволом зветься собі спокійно живе в нашій душі, сіючи там байдужість до святості, до справжної присутності Бога. Згадаймо хоча б Достоєвського : "Отут диявол з Богом бореться, а поле битви - серця людей".

Серце людини без Бога сліпе: в своїй короткозорості йому привиджується Бог, а розманіжена життєвим комфортом душа навіть відчуває його присутність. А звідки йому взятися, якщо людина живе поза Церквою.

Та не людині судити про людину. Якщо людина щонеділі ходить ( в прямому розумінні) до Церкви, це не значить, що знаходить там Бога й відкриває свою душу для його присутності. Це не значить, що в подальшому живе для Бога. І це ще багато чого не значить...

Потрібно не „ходити” до Церкви, як на роботу, а бути присутнім у Тайні Святої Літургії. 

Важливо навіть не скільки знати, що відбувається в Церкві під час Богослужіння, скільки глибоко вірити, віддаючи своє серце Богові
Церква - це шлях до нашого спасіння. Це місце, де душа говорить з Богом через спільну молитву. Свята Літургія - це час прославлення Бога.