ВІРА НАДІЯ ТА ЛЮБОВ

Ти – найщасливіша людина в світі, бо знайшла своє єдине й неповторне кохання. Але не все так просто, як здається на перший погляд. Скільки тобі довелося втратити нервів, сил, енергії, скільки всього довелося пережити, борючись за своє щастя, знаєш лише ти. Здається, все вже позаду, вже все добре. Ти щаслива. Посмішка не зникає з твого обличчя. Відтепер вона буде завжди на твоїх рум’яних щічках. Від одного його погляду твоє серце завмирає. Світ для тебе стає кращим і ти бачиш в ньому тільки двох людей, які кохають один одного до безтями і серця яких б’ються в один такт. Інші люди для тебе – інший вимір, інший світ. Ти тонеш у своїх думках. Слова для тебе не мають ніякого значення, бо все найцінніше криється у твоєму серці.

Тоді, коли ми зустрілися з нею, вона просто сіяла від щастя, її очі сяяли. Ми сиділи в маленькій, затишній кав’ярні у центрі міста і вона промовила ці слова: “Я виходжу заміж. Скоро я стану його дружиною. І ми зможемо жити разом до кінця наших днів, до глибокої старості. Він для мене найкраще, що тільки може бути у житті людини. Людина заради якої я готова віддати навіть життя.” Відвідувачі кав’ярні, які сиділи поряд, лише дивилися на неї і слухали роззявивши рота. Напевне, вони думали: “Боже, яка вона щаслива!”

Осінь. Вона так хотіла, щоб весілля було саме в цю пору року. Мріяла про це все своє життя, і зараз, вона одягає весільну сукню. На вулиці опадає пожовкле листя. Для них грає весільний марш. Вони обмінюються обручками і присягають кохати один одного вічно, жити в парі, доки смерть не розлучить. 
А батьки стоять в залі і плачуть. У голові промайнуло запитання, чому вони плачуть, це ж весілля, а не похорони? Сьогодні треба радіти! Та я не розуміла, на скільки наше життя може бути не передбачуваним. Які сюрпризи воно може принести нам завтра.
Гості, рідні та всі друзі називали цю подію “весіллям року”. Адже такого гарного весілля ніхто ще з роду не бачив. Молодята кружляли в ніжному вальсі, як двоє прекрасних лебедів. Вони кохали один одного щиро, вірно та тривожно. Це могла б бути найщасливіша подружня пара. У них було все: будинок, хороша робота, повага та найголовніше – кохання. Але одного дня життя нам щось дарує, а іншого – може відібрати найцінніше. 
Майже пів року вони жили, мов у казці. Та морозного, різдвяного ранку, вона прокинулась поряд з холодним тілом свого любого чоловіка, його серце вже не билося. Чому він пішов з життя? Чому його вже немає поряд? І як мені жити далі? Як жити без нього? 

Вона ридала, не могла навіть піднятися на ноги. Марніла на очах. Попрощалась з ним в останнє і труну забили цвяхами. Всі думали, що вона не витримає такого удару. Адже так кохала, була така щаслива і в одну мить все розбилось об гранітну скелю смерті. Щодня питала себе: “Чим я так завинила перед тобою, Боже? Спочатку ти забрав моїх батьків. Потім подарував зустріч з ним. А зараз забрав і його. Чому?” 

Ми знаходимо і втрачаємо. Та коли втрачаєш дорогу серцю людину це – не порівняти ні з чим. Вчора вони ще розмовляли про те, як назвати майбутню дитинку, а сьогодні його вже нема. Та ти розумієш, що повинна жити хоча б заради того, що носиш під серцем частинку його, ваше майбутнє дитя. 
Світ став пустим. Здається, кругом тебе пітьма і ти нічого не бачиш. 

Ніколи до цього я не замислювалася над тим, яким короткочасним та не передбачуваним може бути наше життя. Ми не знаємо скільки у нас є часу на цьому світі. Ми не знаємо, що на нас чекає завтра. Ми переживаємо в зв’язку з тою ситуацією, яка склалася у нашій країні. Та зараз, я зрозуміла, що це нічого не варте, бо у житті є важливіші речі. Не варто переживати про те, що ти втратив роботу, бо завтра можна знайти іншу. Не варто переживати, що ти не склав іспит, його можна скласти заново. Не варто переживати, що ти не можеш купити собі будинок, машину, чи якусь іншу річ. Хоча це і ніщо в порівнянні з втратою дорогої серцю людини, але життя триває!

Вона зуміла перебороти слід від гіркого подарунку долі. Зараз, на небі засяяла нова зірка і моя знайома ніжно пригортає до грудей свого синочка і каже: “Боже, яке це щастя чути перший плач рідної дитини”. Його назвали іменем батька і це маленьке чорнооке створіння весь час нагадуватиме про щире та вірне кохання своїх батьків. І вже заради цього варто жити!
 



© Copyright: Наталія Донська, 2006