Коли помирає близька нам людина, то ми починаємо піклуватись про виготовлення домовини, влаштовуємо поминальні трапези, піклуємось про організацію похорону. Тільки інколи ми ставимо собі питання: „а що найперше потрібно померлому?” Відповідь одна – перш за все необхідна молитва. Нагою людина народжується на світ, і так само в убогості повертається в лоно землі. І ми знаємо, що після смерті тіла, душа або наслідує вічне блаженство, або відходить на вічні муки. Але все це залежить від того, як людина прожила своє земне життя. 

Одне із сім діл тілесного милосердя є „померлого поховати”. Тому похорон потрібно звершувати на третій день після смерті, і краще, якщо молитва звершується в церкві та цвинтарі (кладовище). 

В Церкві здійснюються такі служби за померлих: панахиди, літія, парастас та Літургія.  ... Читати далі »

Хочу поділитися з вами моїми роздумами і спостереженнями з приводу взаємин на приході між священиком і прихожанами. Це дуже цікава і маловивчена тема. Самотність священика у відносинах з прихожанами - це одна з проблем. 

Звичайно, на перший погляд, батюшка купається в увазі, навколо нього юрбою в’ються люди, постійно питають поради, беруть благословення, але по суті він самотній, тому що прихожани, що оточують священика, не можуть вміщати в своїй голові рівності між священиком і мирянами.

Мало хто з мирян знає, що висвячують батюшку в пресвітера, а не в священика, а пресвітер означає «старійшина». 

Пресвітер, за своєю суттю - старший серед рівних йому, він такий же брат, якого з пошани до його служіння називають отцем. 

У розумінні більшості православних людей, священик займає місце посередника між Богом і людьми. Він ближче до Бога, ніж до людей. І священика потрібно шанувати, а не просто любити, причому шанувати з властивим нашим людям азіатським і разом з тим язичницьким відтінком, тобто з підлесливістю і розчуленням. Таке шанування можна побачити на всякому приході, і саме таке відношення між священиком і прихожанами вважається нормою і навіть традицією в нашій помісній Церкві, більше того, ми навіть гордимося цим, що у нас саме таке відношення до духівництва. 

Назвати це шанування любов’ю не можна, тому що «Любов-довготерпелива,любов лагідна,вона не заздрить,любов не чваниться,не надимається,не бешкетує, не шукає свого,не поривається до гніву, не задумує зла,не тішиться коли хтось чинить кривду,радіє правдою,все зносить,в усе вірить,усього надіється,все перетерпить.» (1 Кор.13:4-6). ... Читати далі »

                

                                                                                                                                              

  У 903 році грецька імперія перебувала у великій небезпеці. На столицю Царгород (Константинополь, нині Стамбул) напало вороже військо сарацинів (сарацини — нащадки Сари, дружини Авраама, а точніше — Сариної невільниці, Агарі, яка народила Авраамові сина Ізмаїла, який став родоначальником арабів). Народ щиросердо молився до Господа та Пресвятої Богородиці про заступництво. І під час палкої молитви на всенічному богослужінні у Влахернському храмі, що над Чорним морем, сталося диво... 

  Церковний переказ так розповідає про цю подію. Серед молільників була людина, угодна Богові — святий Андрій Юродивий, а також його учень, святий Єпіфаній. Вони стояли перед іконостасом і слізно молилися за спасіння міста й усієї країни. Раптом, піднявши очі до неба, побачили Пречисту Діву в оточенні ангелів, пророків та апостолів. Вона молила Бога про спасіння світу, і своїм омофором осіняла, покривала вірних на знак того, що бере народ під свою опіку. 

  Омофор — це довгий, широкий і стрічкоподібний плат. Грецьке «омофор» — наплічник. Він є частиною облачення єпископа. Омофор прикрашений хрестами й покладається на плечі архієрея, нагадуючи йому, що він повинен турбуватися про спасіння заблудлих, подібно до євангельського доброго пастиря, який, відшукавши пропалу вівцю, несе її додому на своїх плечах.

  У Влахернському храмі святі мужі довго споглядали на чудесне явлення і повідомили всім цю радісну звістку. І справді, незабаром сарацини були переможені, і Церква встановила святкувати це диво в день, коли воно сталося, тобто 1 жовтня. Від греків його перейняли й ми, і святкуємо свято Покрови Пресвятої Богородиці та Пріснодіви Марії 14 жовтня (за новим стилем).

  Чому ми звертаємося до Пресвятої Богородиці з молитвою про заступництво, про покровительство? Адже сказано в Писанні, що немає іншого посередника між Богом та людьми, окрім Ісуса Христа? Дійсно, так. Але, як сказав апостол Яків у своєму соборному посланні: «Дуже могутня ревна молитва праведного!» І коли нам тяжко, коли дух наш занеміг — ми звертаємося до праведних братів чи сестер наших по вірі: «Брате Іване, або сестро Надіє, помолися за мене до Господа!» І молитва віри праведників оздоровляє нас, недужих, і Господь підіймає нас, а коли ми гріхи були учинили, то вони нам прощаються. І якщо таку велику силу має молитва братів наших по вірі, то наскільки ж сильнішою є молитва за нас, немічних, Пресвятої Богородиці! Наскільки ближче вона до Господа, коли праведність її така повна, така безмежна, що Світло від Світла, Бог Істинний від Бога Істинного, Господь наш Ісус Христос зволив втілитися від неї і Духа Святого!

  Ми віруємо що Богородиця, «чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів», перебуває з Господом на небі — у сфері Духа, на небі духовному, разом зі святими ангелами Божими. Віруємо, що після короткого успіння свого вона, наче сон, струсила з очей мертвотність гробу, і побачила безсмертне життя та Господнюю славу. Віруємо, що серце її для всіх відкрите, що чує вона наші палкі молитви і, будучи святою й праведною, молиться до Сина свого, Господа нашого Ісуса Христа за нас, грішних. Віруємо, звертаючись до неї, що не своєю силою спасає вона нас, але Господь по молитвах її і по вірі нашій спасає. І линуть під храмовим склепінням слова святкового акафісту: «Радуйся, Радосте наша! Покрий нас від усякого зла чесним твоїм омофором...».

                                                                                                 

     Йшла по дорозі людина і побачила на асфальті натільний хрестик. Вона нахилилася і підняла знахідку.      Хрестик був стародавній, срібний. Тільки ось вушко для шнурочка зламалося. Тому, напевно, і загубився.    Перехожий озирнувся навкруги. Поруч стояв невеликий будиночок літньої вдови. Хвіртка була прочинена.  Людина подумала і поклала хрестик їй на ґанок: може, це вона його загубила. 

  Через якийсь час прийшла господарка будиночка. Витягла ключ від дверей і вже хотіла встромити його в    замкову шпарину, як погляд упав на хрестик біля дверей. Вона ахнула і вхопилася рукою за серце. “Хто ж це  мені підкинув?! Смерті моєї хочуть! Зумисне підкинули заговорений хрестик! Що ж тепер робити?” - усі ці думки  вихором промайнули в її голові. Жінка підібрала в дворі стару ганчірку й обережно, наче отруйну змію, узяла  нею хрестик, щоб не торкнутися до нього. Тримаючи його у витягнутій руці, побігла до священика. 

“Панотче, лихо!”, – заволала бабуся, угледівши священика, що вовтузився на клумбі з квітами. Вона кинулася до нього і, розгорнувши брудну ганчірку, показала хрестик. Захлинаючись словами, розповіла про знахідку. “Не інакше, як хтось із моїх недоброзичлевців проти мене чаклує”, - завершила свою розповідь. 

Священик глибоко зітхнув і, сумно глянувши на парафіянку, промовив: “Це нісенітниця!.. Ви в Бога вірите? У церкву ходите? Сповідаєтеся, причащаєтеся? Чого ж боїтесь?! Ніхто нічого поганого вам скоїти не зможе, якщо самі собі власним марновірством не нашкодите”. І додав: “Дайте мені цей хрестик, якщо так його боїтеся”. 

Напутні слова священика, здавалося, вплинули. Вдові стало соромно через свій страх. “Простіть, панотче мене, дурну. Скільки разів ви мені говорили... Простіть”. І, загорнувши хрестик у ту ж ганчірку, пішла додому.... Читати далі »

 

Коли священику будеш тільки скаржитись на своє життя і не слухати його настанов, то він для тебе стане простим слухачем твоїх життєвих проблем.

Коли у нього просити пораду і не просити заступництво через молитву, то він для тебе стане звичайною розумною людиною.

Коли його будеш слухати лише з цікавості і захоплюватися красномовством, коли будеш захоплюватися красою його співу і богослужбового одягу, то він для тебе стане народним артистом.
Коли будеш просто розказувати про свої недоліки і свої проблеми життя, а не будеш сповідатися в своїх гріхах, то він стане для тебе звичайним психологом.

Коли будеш осуджувати людей у його присутності чи то на духовній розмові викривати хиби інших людей, на сповіді скаржитись на інших, то він стане для тебе співучасником гріха.

Коли на нього звалювати організаційні обов’язки, то він стане для тебе соціальним працівником.

Коли будеш його допитуватися про різні політичні події, про сучасні винаходи, про прем’єри нових фільмів, то він зробить все можливе, щоб дати тобі відповідь, але пам’ятай, що цей час міг би бути використаний ним на духовні речі.

Коли з ним домовляєшся за ціну молитов, то привчаєш його ставитися до Божого служіння, як до працівника ритуальних послуг.

Коли не ставишся до нього з повагою, через те, що це Божий слуга – ти просто зневажаєш і самого Бога.

Коли просто подаєш руку, щоб привітатися і не просиш благословення, позбавляєш себе нагоди отримати Божу ласку.

Коли він провинився і ти не молишся за його навернення, а поширюєш погану славу про нього, то цим викривається твоє зло до Бога через його слугу.

Ось так. Тому, не дивуйся, якщо ти з часом не будеш бачити у священику священика. І не докоряй йому, що він такий. Він просто хотів бути тобі потрібним. Хотів допомогти тобі у житті. Прости йому, що він не мав мужності сказати, що у його житті на першому місці є Бог і служіння Йому.

Допоможи йому, поки ще не пізно. Допоможи йому бути духовним священиком, а не знавцем матеріального світу. Посланцем від Бога для спасіння людських душ, а не служителем ритуальних обрядів.

Як саме? Хм … може почни з того, що покажи йому, що він найперше потрібний тобі в духовному житті. При наступній зустрічі попроси його про молитву… почни з цього...

ВІРА НАДІЯ ТА ЛЮБОВ

Ти – найщасливіша людина в світі, бо знайшла своє єдине й неповторне кохання. Але не все так просто, як здається на перший погляд. Скільки тобі довелося втратити нервів, сил, енергії, скільки всього довелося пережити, борючись за своє щастя, знаєш лише ти. Здається, все вже позаду, вже все добре. Ти щаслива. Посмішка не зникає з твого обличчя. Відтепер вона буде завжди на твоїх рум’яних щічках. Від одного його погляду твоє серце завмирає. Світ для тебе стає кращим і ти бачиш в ньому тільки двох людей, які кохають один одного до безтями і серця яких б’ються в один такт. Інші люди для тебе – інший вимір, інший світ. Ти тонеш у своїх думках. Слова для тебе не мають ніякого значення, бо все найцінніше криється у твоєму серці.

Тоді, коли ми зустрілися з нею, вона просто сіяла від щастя, її очі сяяли. Ми сиділи в маленькій, затишній кав’ярні у центрі міста і вона промовила ці слова: “Я виходжу заміж. Скоро я стану його дружиною. І ми зможемо жити разом до кінця наших днів, до глибокої старості. Він для мене найкраще, що тільки може бути у житті людини. Людина заради якої я готова віддати навіть життя.” Відвідувачі кав’ярні, які сиділи поряд, лише дивилися на неї і слухали роззявивши рота. Напевне, вони думали: “Боже, яка вона щаслива!”

Осінь. Вона так хотіла, щоб весілля було саме в цю пору року. Мріяла про це все своє життя, і зараз, вона одягає весільну сукню. На вулиці опадає пожовкле листя. Для них грає весільний марш. Вони обмінюються обручками і присягають кохати один одного вічно, жити в парі, доки смерть не розлучить. 
А батьки стоять в залі і плачуть. У голові промайнуло запитання, чому вони плачуть, це ж весілля, а не похорони? Сьогодні треба радіти! Та я не розуміла, на скільки наше життя може бути не передбачуваним. Які сюрпризи воно може принести нам завтра.
Гості, рідні та всі друзі називали цю подію “весіллям року”. Адже такого гарного весілля ніхто ще з роду не бачив. Молодята кружляли в ніжному вальсі, як двоє прекрасних лебедів. Вони кохали один одного щиро, вірно та тривожно. Це могла б бути найщасливіша подружня пара. У них було все: будинок, хороша робота, повага та найголовніше – кохання. Але одного дня життя нам щось дарує, а іншого – може відібрати найцінніше. 
Майже пів року вони жили, мов у казці. Та морозного, різдвяного ранку, вона прокинулась поряд з холодним тілом свого любого чоловіка, його серце вже не билося. Чому він пішов з життя? Чому його вже немає поряд? І як мені жити далі? Як жити без нього? 

Вона ридала, не могла навіть піднятися на ноги. Марніла на очах. Попрощалась з ним в останнє і труну забили цвяхами. Всі думали, що вона не витримає такого удару. Адже так кохала, була така щаслива і в одну мить все розбилось об гранітну скелю смерті. Щодня питала себе: “Чим я так завинила перед тобою, Боже? Спочатку ти забрав моїх батьків. Потім подарував зустріч з ним. А зараз забрав і його. Чому?” 

Ми знаходимо і втрачаємо. Та коли втрачаєш дорогу серцю людину це – не порівняти ні з чим. Вчора вони ще розмовляли про те, як назвати майбутню дитинку, а сьогодні його вже нема. Та ти розумієш, що повинна жити хоча б заради того, що носиш під серцем частинку його, ваше майбутнє дитя. 
Світ став пустим. Здається, кругом тебе пітьма і ти нічого не бачиш. 

Ніколи до цього я не замислювалася над тим, яким короткочасним та не передбачуваним може бути наше життя. Ми не знаємо скільки у нас є часу на цьому світі. Ми не знаємо, що на нас чекає завтра. Ми переживаємо в зв’язку з тою ситуацією, яка склалася у нашій країні. Та зараз, я зрозуміла, що це нічого не варте, бо у житті є важливіші речі. Не варто переживати про те, що ти втратив роботу, бо завтра можна знайти іншу. Не варто переживати, що ти не склав іспит, його можна скласти заново. Не варто переживати, що ти не можеш купити собі будинок, машину, чи якусь іншу річ. Хоча це і ніщо в порівнянні з втратою дорогої серцю людини, але життя триває!

Вона зуміла перебороти слід від гіркого подарунку долі. Зараз, на небі засяяла нова зірка і моя знайома ніжно пригортає до грудей свого синочка і каже: “Боже, яке це щастя чути перший плач рідної дитини”. Його назвали іменем батька і це маленьке чорнооке створіння весь час нагадуватиме про щире та вірне кохання своїх батьків. І вже заради цього варто жити!
 



© Copyright: Наталія Донська, 2006 

Святі мучениці Віра, Надія й Любов народилися в Італії. Їх мати, свята Софія, була благочестивою вдовою-християнкою. Назвавши своїх дочок іменами трьох християнських чеснот, Софія виховувала їх в любові до Господа Ісуса Христа. Свята Софія та її дочки не приховували своєї віри в Христа й відкрито сповідаували її перед усіма

Намісник Антіох доніс про це імператорові Адріянові (117 - 138), і той звелів привести їх до Риму. Розуміючи, навіщо їх ведуть до імператора, святі діви гаряче молилися Господові Ісусу Христу, просячи, щоб Він дав їм сили не злякатися майбутніх мук і смерті. Коли ж святі діви з матір’ю стали перед імператором, всі присутні здивувалися їхньому спокою: здавалося, що вони були покликані на світле торжество, а не на катування.

Закликаючи по черзі сестер, Адріан переконував їх принести жертву богині Артеміді. Юні діви (Вірі було 12, Надії - 10 і Любові - 9 років) залишалися непохитними. Тоді імператор наказав жорстоко мучити їх: святих дів палили на залізних ґратах, кидали в розпечену піч і в казан з киплячою смолою, але Господь Своєю Невидимою Силою зберігав їх.

Молодшу, Любов, прив’язали до колеса й били ціпками, поки її тіло не перетворилося в суцільну криваву рану. Переносячи небачені муки, святі діви прославляли свого Небесного Нареченого й залишалися непохитними у вірі. Святу Софію піддали іншому, найтяжчому, катуванню: матір було змушено дивитися на страждання своїх дочок. Але вона виявила незвичайну мужність і ввесь час переконувала дівиць терпіти муки в Ім’я Небесного Нареченого. Всі три дівиці з радістю зустрічали свою мученицьку кончину. Їх було обезголовлено.

Щоб продовжити щиросердечні страждання святої Софії, імператор дозволив їй взяти тіла дочок. Софія поклала останки їх у ковчег і відвезла з почестями на колісниці за місто й поховала на високому місці. Три дні свята Софія, не відходячи, сиділа коло могили дочок і, нарешті, віддала там свою душу Господу. Віруючі поховали її тіло на тому ж місці. Мощі святих мучениць із 777 року перебувають в Ельзасі, у церкві Ешо.
                                                                                          

                                                                            "Величаємо Тебе, життєдавчий христе,                                                             

і почитаємо хрест Твій Чесний,

що ним Ти спас нас від неволі вражої"

(Величання на утрені празника)

Хрест христовий - наше спасіння!

 

Східна Церква урочисто відзначає свято Воздвиження Чесного Хреста - 27 вересня. Історія свята пов’язана з фактом, що цариця Олена, мати цісаря Константна Великого, віднайшла хрест, на якому був розп'ятий наш Спаситель Ісус Христос. Його знайдено на горі Голгофі, близько того місця, де Христа було розп'ято, а його автентичність підтвердило чудо. Переказують, що викопавши три хрести, хотіли пізнати, котрий з них є хрест Христовий, і коли вони доторкнулись ним тіла померлої людини, вона негайно ожила. Таким чином Господь чудом вказав на дерево хресне, на якому було розіп’ято Його Боже тіло. Одержавши такий доказ із неба, цариця Олена, разом з духовенством, піднесли священний хрест, а весь люд ставши на коліна голосно промовляв і повторяв молитву, яку ми так часто чуємо, під час Божественної Літургії: «Господи помилуй!». Отже, розважмо над тим, чому Христова Церква почитає Хрест Господній і чому він став символом перемоги Спасителя над дияволом і ж його жалом — гріхом. 

Чому Хрест Христовий є в такому великому шануванні серед християн, вказує св. апостол Павло у своїй проповіді такими словами: “ Ми проповідуємо Христа розп'ятого, ганьбу для юдеїв і глупоту для поган, але для тих, що покликані, чи юдеїв чи греків – Христа Божу силу й Божу мудрість»””(1 Кор. 1,23). Тут для апостола народів і для всіх віруючих християн Спаситель, що безсильний висить на хресті, є тією самою мудрістю Бога-Отця якою Він створив світ, і тією силою, якою Він усе з небуття привів до буття. Хрест був лише принадою для диявола, коли він бачив на ньому Спасителя, думав, що мав перед собою лише звичайну людину, з смертю якої сподівався знищити не лише її саму, але також і її діло — Церкву Святу. І справді, Христос на хресті, зненавиджений старшиною народу й фарисеями, полишений своїми апостолами й учнями, побитий, вінчаний терновим вінком, умираючий, здається полишений навіть Отцем Небесним. Про це він, мабуть, здогадувався зі слів умираючого Христа: «Боже мій Боже, чому ти залишив мене! » (Mm. 27,46; Мр. 15,34).

Але насправді безсильний Христос, був лише принадою, на яку зловився диявол. Він спричинивши смерть Христа, сам спричинив свою принаду, бо якраз тією своєю смертю Спаситель розчавив йому голову. Він підкорився Небесному Отцю аж до смерті хресної, і цим послухом знищив непослух Адама, а з ним і гріх, як цього навчає св. апостол Павло: «Як через непослух одного чоловіка багато людей стало грішниками, так послухом одного, багато людей стане праведними» (Рм.5,19). 

Жертвенна смерть нашого Спасителя звільнила людей не тільки від первородного гріха, але також від їх особистих гріхів, повертаючи їм ласку синівства Божого, а з нею і спадкоємство Небесного Царства. Те, що ніяк не було можливо осягнути звичайному чоловікові, те осягнув Христос - Бого-Чоловік своєю смертю на хресті. Нею Він, як про це співають Великодні Пісні: «Христос воскрес із мертвих, смертю Він смерть подолав, і тим що в гробах життя дарував». Дійсно — Хрест Христовий став наймогутнішою зброєю проти диявола. За його допомогою люди, які через свої гріхи стали здобиччю диявола, відроджуються Божою ласкою і знову стають дітьми Божого Царства. Очевидно, ми стаємо учасниками в усіх привілеях, що їх Хрест Господній нам наділяє тільки тоді, коли стаємо учасниками Христових страждань і смерті: « І коли Дух того, хто воскресив Ісуса з мертвих, перебуває в вас, то той хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом своїм, що живе в Духом вас « (Рм. 8,11).

«Сам цей Дух свідчить разом з нашим духом, що ми діти Божі; а коли діти, то й спадкоємці Божі – співспадкоємці Христа, якщо ми страждаємо разом з Ним, щоб разом з Ним і прославитися » (Рм. 8,16).

З цього виходить, що коли хочемо брати участь у славі Христа, мусимо найперше брати участь в Його стражданнях. До цього кличе нас Господь, кажучи: «Коли хто хоче бути моїм учнем, нехай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за мною « (Mm. 16,24).

З другого ж боку, відмовитися терпіти з Христом, означає, не бути Його гідним, так бо запевняє нас Христос: «І хто не візьме хреста свого й не йде за мною, не є мене гідний » (Mт. 10,38).

Як хрест Христовий є для Самого Спасителя знаком безмежної мудрості й сили Бога-Отця, так для нас він став знаряддям нашого визволення з неволі диявола й гріха. Крім того хрест є для нас символом жертви й способом наслідування Христа. Тому що Його хресна смерть звільнила нас від гріхів й дала можливість нам стати дітьми Божими. Він домагається від нас, щоб ми також спів-терпіли з Ним, тобто, щоб зреклися цього світу і його спокус, та й віддалися цілковито Йому, нашому Спасителю й нашому Богу. Бо Він прийняв на себе жертву хресну задля нас, задля нашого спасіння, тому то й хоче, щоб ми також наслідували Його в нашому земному житті, тобто, щоб ми гідно несли наші власні хрести. Ісус каже: «Коли хтось приходить до мене й не зненавидить свого батька й матері, жінки, дітей, братів, сестер, та ще й свого життя, той не може бути моїм учнем. Хто н не несе хреста свого е й не йде слідом за мною, не може бути моїм учнем » (Лк. 14,26).

Можливо ці слова видаються нам твердими, але вони є нічим іншим як тільки домаганням Христа наслідувати Його. Бо Він сам задля любові до нас залишив свого Небесного Отця й щастя Неба, та зійшов до нас на землю, щоб уподібнитись до нас і від нашого імені перепросити Бога-Отця і відкупити нас своїми стражданнями й смертю хресною. Він, будучи безмежним, згодився обмежитись нашим людським недосконалим тілом. Він - Творець узяв на себе природу свого сотворіння та й наші гріхи, щоб, знищивши їх разом із своєю людською природою звільнити нас від них. Тож коли Він всемогутній Бог зробив так багато для нас і заради нас, Він має право вимагати від нас, щоб і ми також задля Нього відреклись від земних спокус. Зрозуміло, те чого ми задля Нього відрікаємось є нічим у порівнянні з Його Божественною жертвою. Тому, коли Він це все зробив задля нас, своїх негідних сотворінь і слуг, ми, що спаслися Його жертвою, зрозуміло не можемо відмовити Йому нічого, тим більше, що це робимо на для Нього, але для нашого власного спасіння. А крім того, відрікаючись цього світу і приймаючи свій хрест ми робимо це задля нашого Творця й Бога, який є для нас одночасно нашою остаточною метою й нашим найбільшим щастям.